ГАЙВОРОНЩИНА В ЧАСИ ВІЙНИ

  • 245

 

22 червня 1941 року фашистські полчища вдерлися на територію України. На підприємствах, у колгоспах проходили мітинги, де трудівники висловили рішучість розгромити фашистів. Уже 23 червня о7-й годині в паровозному депо розпочався мітинг. Залізничники, дізнавшись про віроломний напад гітлерівської Німеччини, засудили агре-

сію і заявили: «Всі, як один, готові стати на захист Батьківщини!». З наближенням фронту розпочалася підготовка до евакуації підприємств міста. 9 липня почали демонтувати обладнання паровозо-ремонтного заводу. Його вантажили на платформи і відправляли за-

лізницею в Чувашію. Евакуювалась туди і частина робітників, які продовжували працювати на оборону в далекому тилу. На фронт відправили сотні гайворонців. У військкомат поступали заяви від неповнолітніх з проханням зарахувати їх до лав Червоної

Армії. Колгоспи одержали розпорядження: трактори і комбайни відправляти своїм ходом за Дніпро, а коней і рогату худобу гнати на схід. На підступах до Гайворона наші поріділі частини стримували гітлерівців. Ось що повідомлялось у донесенні політвідділу 164 стрі-

лецької дивізії 17 стрілецького корпусу 18 армії Південного фронту про бойові дії одного з артилерійських підрозділів. «Командир 1-го дивізіону 473 гаубичного полку капітан Багримов показує зразки мужності, сміливості, відваги у боях з гітлерівцями. Під Гайвороном його дивізіон прикрив вогнем переправу через річку Південний Буг. Фашисти обійшли артилеристів і створили загрозу оточення. Капітан Багримов особисто керував вогнем батарей. Примусивши замовкнути ворожу батарею, дивізіон в упор розстріляв піхоту противника. Ведучи вогонь поперемінно, артилеристи самі прикривали свій відхід». Після важких боїв 29 липня Гайворон залишили останні частини Червоної Армії. З перших днів окупації вороги почали насаджувати окупаційний режим. Гайворон став прикордонним населеним пунктом і увійшов до складу. Миколаївської округи рейхкомісаріату «Україна». Тут розташувалися гебітскомісаріат, служби безпеки і гестапо, прикордонна і жандармська комендатури, залізнична адміністрація,районна і селищна управи, поліція. В одному з кам’яних двоповерхових будинків була тюрма. Фашисти арештовували, катували, розстрілювали людей, грабували і вивозили до рейху майно, хліб, худобу і навіть чорнозем. По річці Південний Буг між Гайвороном і Солгутовим проходив кордон між окупованою фашистами територією і так званою Трансністрією (Задністрянщиною), де хазяйнували румуни. На стінах будинків, на телефонних стовпах біліли накази окупаційних властей, у яких гітлерівці погрожували населенню смертною карою за непокірність, переховування зброї, невихід на роботу, а також укриття комуністів, комсомольців, партизанів і підпільників. Людей, як худобу, виганяли до Німеччини. Тільки з Гайворона на каторжні роботи фашисти відправили понад 1400 чоловік. Молодь не хотіла їхати на примусову роботу, а тому хто як міг уникав відправки до Німеччини. Юнаки і дівчата переховувалися в льохах, лісах, сусідніх селах. Немало їх тікало вже з ешелонів під час перевезень до Німеччини. Німецька окупаційна адміністрація утворила, замість Одеської області, округи. У Гайворонський округ увійшли території Гайворонського, Грушківського (Ульянівського), Голованівського, Новоархангельського районів. Ці райони утворювали Гайворонський гебіт. Гебітскомісаром був призначений Конрад фон Кріштонф. За його наказом розстріляли єврейське населення в Хащуватому. Це за його ідеєю влаштували облави для «виловлювання шкідливих і підозрілих елементів». Це за його вимогою на каторжні роботи до Німеччини вивозили хлопців та дівчат, а також знищували після нелюдських

знущань патріотів, грабували створені, замість колгоспів, громадські господарства. Командування партизанського загону і підпільники винесли гебітскомісару смертний вирок. Але він передчасно помер у шпиталі. Другого гебітскомісара Ганса Беєра знищив підпільник Тимош Щербенко. У відповідь на свавілля і жорстокість ворога створюється гайворонське підпілля. Одним з його організаторів був М.С. Корнійчук, який з’явився в Гайвороні з сусіднього Джулинського району Вінницької області. У березні 1942 року він разом з колишнім учителем С.Л. Федченком, працівником паровозоремонтного заводу М.П. Зимоліним (перед війною начальник протиповітряної оборони станції Овруч) та інженером О.Є. Беляковським створив у Гайвороні підпільну організацію. Агенти жандармерії влітку 1942 року дізналися про підпільну діяльність С.Л. Федченка і заарештували його, а восени стратили в Кіровограді. Багато гайворонських підпільників влилося у партизанський загін «Буревісник», що діяв у сусідньому Савранському районі. Серед них – Р. Форостяний, В. Ковальчук, В. Лахманюк, Ю. Байда та інші. У серпні 1943 року від рук фашистських прихвоснів загинув у с. Долинівці М.П. Зимолін, який був керівником підпільного райкому партії. Патріоти розклеювали антифашистські листівки, організовували втечу військовополонених з концтабору, який знаходився у гранкар’єрі. Підпільники відправили у Другу партизанську бригаду, що діяла на території Вінницької області, 16 чоловік і в партизанський загін «Буревісник» близько 80. Крім цього, в «Буревісник» було переправлено 27 радянських офіцерів, яких удалося звільнити з табору

військовополонених. Партизанам передавали зброю, ліки, продукти, розвідувальні дані. Сміливістю, відвагою, самовідданістю відзначалася зв’язкова гайворонського підпілля Наташа Захарова.

Чорнобривці – квіти осінні

Тортури тривали кілька днів. Ув’язнена трималася стійко, не виказала жодного імені підпільників. Від цього кати остаточно озвіріли: вони відрізали полоненій груди, а рани посипали сіллю. Надвечір, після чергових екзекуцій, фашисти привели Наташу знову на допит. Вся передня частина простенької блузки закривавлена. Ніби хтось прапором обгорнув груди молодої жінки. Щось забелькотів німецький офіцер, немов сердитий індик, і перекладач заторохтів:

– Твоє прізвище Рудь?

– Так, – відповіла спокійно.

– Ти маєш ще й друге прізвище – Захарова?

– Так.

– Скажи, хто допомагав тобі переправляти на той бік ріки пар-

тизанів?

– Нікого не знаю, – обвела сухим язиком пошерхлі губи.

– Сідай і подумай!

Присіла на кінчик довгої лави. Помітила на ній сліди чиєїсь крові. Видно, свіжа. Краплини розпливлись, ніби хто посипав пелюстками чорнобривців оту лаву. Згадала звичай. Чорнобривці – квіти осінні. Їх дарують молодим на весілля. І їй, Наташі, солгутівські дівчата дарували розкішні букети. Співали дзвінких пісень у ту щасливу передвоєнну осінь. Тепер все минуло, відійшло, не повернеться. Навіть якби дозволили їй вийти з цього пекла, сили і здоров’я втрачено. Не доведеться їй побачити ні квітів, ні дівчат, ні маленького трирічного сина, її радості, її надії. Все тіло нило. Ніби пробігав електричний струм, шпигало у поранене, знівечене супостатами тіло. Нестерпно хотілось пити. Краплинку б води, хоч би стільки, як буває її вранці на листку. Та води не дають. На стіні комендатури відмірює удари десь украдений окупантами годинник: тік-так, тік-так. Здається, він відраховує останні години Наташиного життя. Їй, молодій, двадцятирічній, жити б. Важкі думи перериває окрик:

– Скажеш, хто закликає до зброї людей?

– Ненависть до вас дає в руки нашим людям рушниці й сокири,

робить з хліборобів воїнів. Поки хоч один поганець топтатиме нашу

землю, не затихне гнів народний. У грудях клекотітиме!

– Розстріляти!

Остання путь. Ніч: дощ ніби оплакує горе. Йде вона, Наташа Рудь, із зав’язаними руками і з піднятою головою, мучена, катована, але не зломлена, не скорена. Десь гомонить на брояках ріка, десь виходять на бойове завдання партизани. Ті, кому Наташа врятувала життя. Такою запам’ятали гайворонці Наташу Рудь. І хоч куля ката поставила крапку у її недовгій біографії, ця жінка й сьогодні жива у нашій пам’яті.

Максим Корнійчук – організатор гайворонського підпілля

Як тільки окупанти зайняли Гайворон, зразу ж з’явилася комендатура. Різний мотлох, покидьки, злодії, які відбували у свій час покарання, потяглися до управи: хтиві, мерзенні, улесливі, вони стали на службу до фашистів. Гарнізон Гайворона, враховуючи військовослужбовців фюрера і запроданців, становив триста чоловік. Часто на околиці міста, поблизу піщаного кар’єру, лунали постріли. Трупи, трупи, трупи. Біля свіжих могил валяються гільзи – свідки страшної трагедії... У грудні 1942 року у квартиру до вчительок Ганни і Таїси Войцеовських постукав молодий чоловік. Обличчя прибулого симпатичне,

інтелігентне. Здогадались: колега.

– Заходьте, – запросили господарки.

Це був учитель, уродженець села Серебрії, Корнійчук. Назвав себе

Максимом.

– Де ж Ви тепер працюватимете, колего? – поцікавились Войцеховські.

– На хуторі Жовтневому, поблизу села Могильне.

– Там і квартиру знімете?

– Ні, в Берестягах поселюся.

– Чому?

– Так буде зручніше. Я люблю прогулянки. Чого ж замикатися на хуторі?

Згодом Корнійчук переконався у відданості сестер Войцеховських

Вітчизні й повів мову про створення підпільної організації по боротьбі з фашизмом.

– Всі, хто до неї входитиме, – розповідав він, мають працювати на підприємствах.

– Завдання таке: вивчати людей, їх настрої, переконання, бажання. Найбільш вольових, сміливих переправимо у партизанський загін, інші допомагатимуть народним месникам.

– А як же без зброї?

– Зброю треба шукати на місці сутичок з ворогом. Дехто закопав, підібравши її на полі бою. Згодом до підпільної організації ввійшли працівники підприємств, переважно залізничники: Василь Підскальний, його товариш ще зі шкільних років Василь Лахманюк, Іван Оржехівський, Олександр Біляковський. Пізніше до них приєднались інші гайворонці. Листівки, листівки, листівки. З’явилось їх у місті багато. Закличних, правдивих. Вони повертали людям віру у перемогу, виводили на партизанські стежки, кликали до боротьби з ворогом. В написаних від руки і виготовлених друкарським способом листівках передавались прийняті по радіо зведення Радянського інформаційного бюро. Ті листівки писали підпільники Гайворона, виготовляли їх у партизанській друкарні. Зі станції Гайворон часто відправлялись ешелони з молоддю. Їх курс – Німеччина. Фашистські окупанти вивозили юнаків і дівчат у неволю, в рабство. Підпільники вели роз’яснювальну роботу серед молоді, закликали її чинити опір, тікати з ешелонів, переховуватись у лісах, уникати мобілізації. Про це розповідалось і в листівках, наклеєних на стовпах. Слова підпільників западали глибоко в душі, робили свою справу. Дедалі більше людей брали зброю до рук. Колишній підпільник Юрій Байда став одним з найкращих бійців партизанського загону «Буревісник». Іван Жмур і багато його побратимів поповнили Другу партизанську бригаду. Між скелями в’юниться стежка. Збігає повз кущі шипшини, стелиться аж до Бугу. Ріка була у воєнні роки кордоном між румунськими і німецькими загарбниками. Перейти кордон важко. Наташа Рудь, Іван Вовк приводили охочих іти в партизанський загін до ріки, а звідси житель села Соломії Михайло Чернега човном перевозив їх у потаємні місця, спроваджував до Савранського лісу, звідки вирушали в похід партизани. У гранкар’єрі розташувався табір військовополонених. Держмлин завод став фортецею, зернові склади – бараками. За високими мурами і колючою загорожею під посиленою охороною утримувались бійці

і командири Червоної Армії, що при різних обставинах потрапили в полон до ворога. Хворі, знесилені, вони щоранку під наглядом конвоїрів прямували до гранітного кар’єру. Обірвані, голодні полоненівидобували камінь, розбивали його. Залишали роботу аж тоді, коли стелилися сутінки. Йдуть поволі, пліч-о-пліч. Так легше, підтримують один одного. Охоронці наказують:

– Швидше, червоні!

Ідуть вулицею. Оглядаються. Знають, хтось з жителів кине у гурт хліба. З-за тину, щоб не помітили конвоїри. Питну воду у табір доставляли бочками. Замість коней запрягалиполонених. Обабіч крокували вгодовані поліцаї. Під час таких виїздів полонені намагалися проникнути далі, щоб ознайомитися з містом. Гайворонці у таких випадках просили охоронців дозволу, щоб передати їжу в’язням. Хто вирушав з табору у подібну подорож, вважався щасливою людиною. Люба вирізнялася природною красою. Ставна, чорнява, з продовгуватим обличчям. Задивлялися чоловіки на неї. Від німців Люба свою вроду ховала, низько пов’язувала хустину, напинала на себе дрантя. З нею і повів мову одного разу Олександр Біляковський.

– Справа до тебе.

Довірливо посміхнулась доброму знайомому, підвела довгі вії.

– Любо, на яку принаду ловиться рибка? – спитав жартома.

– Знаю, іноді ловили на хліб, – відповіла стримано.

– А ми хочемо впіймати велику щуку на твої бровенята.

– Таке скажете.

– Ні, слухай. Начальником караулу в таборі полонених працює

Сергій Науменко. Людина він нестійка, тому й до німців пішов служити. Ти з ним заведи дружбу. Як захоче зустрітись, признач побачення на цвинтарі. Через кілька тижнів Науменко зустрівся з Любою. І хоч весь час прислухався до нічних звуків, сторожко зирив навкруг, для нього було несподіваним:

  • Добривечір!
  • Науменко зробив рух до револьвера.

– Стривай, обійдеться без кровопролиття. – Підійшли ближче.

  • Ти, Науменко, зрадив Батьківщину. Яку відплату понесеш?
  • Браття, – зашепотів, благаючи. – Помилуйте.
  • Спокійно. Змий пляму зі своєї совісті!
  • А як зможу?
  • Допоможи втекти полоненим і сам вирушай у партизанський загін. Тільки не поспішай, спочатку довідайся, хто з полонених готовий до втечі. Поговори з капітаном. Анатолієм Рязановим або з лікарем Віталієм Панциревим, полоненими. Вони надійні люди.
  • Звідки знаєте наших в’язнів?
  • То вже наша справа.
  • А тепер, якщо хочеш жити, роби, як велено.
  • Минуло кілька тижнів, які потрібні були для підготовки втечі полонених. Вночі прорізали в огорожі отвір, вивели в’язнів. У комендатурі занепокоїлись.
  • У місті діє підпільна партійна організація, – ревів на нараді шеф
  • гестапо. За всіляку ціну її треба викрити.
  • І він запропонував один зі способів установити зв’язок з підпіллям створити провокаційну підпільну організацію. Першим на гачок попався один з юнаків, який часто виголошував палкі слова про Вітчизну. Він навіть не запідозрив, що зв’язався з провокаторами. Хлопець закликав молодь, людей, котрі раніше працювали в радянських установах, іти до партизанського загону.

ВИЗВОЛЕННЯ

Фронт наближався до Прибужжя. 10 березня 1944 року розвід загін під командуванням майора М.О. Чернявського першим з наступаючих частин вийшов до Південного Бугу. Вислані дозори оглянули Гайворон і виявили тут значні сили ворога. Розвіддані передали у штаб 29 танкового корпусу 5 танкової армії. Перед відступом, 9 березня, фашисти розстріляли 41 жителя Гайворонського району, серед них 13 партизанів. Партизани загону «Буревісник», використовуючи безпорядок і паніку, які панували серед відступаючих частин ворога, завдали ударів по фашистських загарбниках і тим самим надали допомогу наступаючим частинам. 10 березня 1944 року партизани захопили раніше підготовлені німцями окопи в районі Гайворона, знищивши чимало німецьких солдат і офіцерів, які поспішали до переправи через Південний Буг. Одна з груп партизанів розсіяла колону фашистів, що рухалася по дорозі з Гайворона на Хащувате.  Увечері 11 березня передові

загони 29 танкового корпусу командира генерал-лейтенанта Івана Федоровича Кириченка вийшли на північну околицю Гайворона. Вранці наступного дня за ними поспіли й піхотинці 20-го гвардійського стрілецького корпусу 4-ї гвардійської армії. Вночі вони зайняли селище і залізничний вузол та вийшли до Південного Бугу. При звільненні райцентру загинули рядовий 793 окремого саперного батальйону Іван Гаврилович Волков, молодший лейтенант 204 гвардійського стрілецького полку Володимир Сергійович Литов. Віддали своє життя за визволення Гайворона рядовий 16 артилерійської дивізії прориву Микола Михайлович Шабаєв, боєць Микола Федорович Кільченко, підполковник Вікентій Герасимович Конюшевський та інші.

 

Газета «Известия» у березні 1944-го повідомляла: «Розвиваючи успіх, наші війська в надзвичайно важких умовах бездоріжжя пройшли за день 30 кілометрів і штурмом оволоділи районним центром Одеської області – Гайвороном». Невдовзі після визволення, 15 березня, на Гайворон здійснила наліт німецька авіація. Зруйновано залізничний вокзал, підірвано головну залізничну колію, знищено кілька паровозів і вагонів, перервано телефонний зв’язок. Того ж дня в Гайвороні відбулася нарада активу, яка визначила першочергові завдання відбудови райцентру. Відновлюється телефонний зв’язок. У двадцятих числах березня почав функціонувати радіовузол на 800 абонентських точок. Відбулися похорони розстріляних фашистами патріотів.

 

Уже після війни учасники боїв помирали від ран і контузій. Важким наслідком воєнного лихоліття було сирітство, бо багато дітей залишилося без батьків. Під час окупації і внаслідок військових дій житловий фонд зазнав незначних руйнувань. Із 105 комунальних будинків від удару авіації було зруйновано лише 5 будинків. У 102 житлових будівлях проживало (дані на 1.05.1945 р.) 1442 особи. Мало шкоди було завдано і приватному житловому сектору. На 1 травня 1945 року в 1356 будинках садибного типу мешкало 603 чол. Майже 2 роки і 7 місяців тривала фашистська окупація, яка принесла багато руйнації, горя і страждань. З фронту додому не повернулося більше півтисячі жителів Гайворона. Їх імена викарбувані на плитах двох меморіалів.

Інші статті

Всі статті